Дитина – це завжди складно, не зважаючи на те, що це справжній дар і її усмішка й безпосередність здатні в мить змінити погляд навіть на найскладніші обставини. Проте, виховання дитини, навіть найпозитивнішої, ангельської і комунікабельної, залишається справжньою й постійною школою терпіння. Я зовсім нещодавно зрозуміла, що мій прекрасний малюк – це знак, мабуть, що Господь хоче, щоб я покращила свою витримку, самоконтроль й терпіння.
Всім кажуть, що перший рік життя дитини, а особливо першої, – це найважчий період. Постійно мені повторювали, що далі буде легше. Так воно і є, але це далеко не повна правда. Звичайно, перші 12 місяців являють собою період адаптації батьків, налагодження годування і сну, боротьби із власними страхами, тренуванням поліфункціональності та таймменеджменту. Зібрати дитину на прогулянку або в гості, нічого не забути, нагодувати, 6-7 разів змінити підгузок, та ще й самій виглядати гідно – це все не аби що, а справжній виклик собі! Проте, після першого року розумієш, що перед тобою не просто хтось, хто тобі належить, а особистість, яка починає активно заявляти про власну автономію, власне Я, намагаючись абсолютно на все казати (або дати зрозуміти плачем, криком чи падінням на підлогу) НІ.
Звичайно, всі діти різні, хтось більш піддається батьківській “маніпуляції”, когось легше вмовити, а хтось, і таких немало, народжується професійним диктатором, який прагне абсолютної незалежності і влади. Останнє – це про нашого малюка.
Психологи кажуть, що з 12 місяців дитина стає дуже егоцентричною
а у віці приблизно 18 місяців дитина починає відкрито заявляти про себе, бо вже зрозуміла, що Я – це я, а не мама чи тато. Тому це період постійних Ні, адже саме так діти стверджують власне Я. Себто – це нормально. Але від цього факту нікому не легше.
Наша дитина дуже незалежна, він грається сам і вільно пересувається квартирою. Ремарка: я зажди була за виховання дитини в автономії, тому він ніколи не бачив манеж, а в квартиру ми просто зробили безпечною для нього, закривши кути і заблокувавши всі шухляди. Йому достатньо машин, конструктору, 2-х пірамід і м’ячів (а ще моїх кремів, всіляких пляшок чи коробок), щоб прекрасно проводити час. Інший бік цієї його автономії, який проявився у віці 16/17 місяців – це маніпуляції і не бажання роботи те, що йому кажуть.
Своє “Ні” він виражає доволі ексцентрично: намагання видавити з себе сльози, театральне падіння на підлогу, биття головою об стіни… Все це, щоб отримати своє, чи просто викликати відчуття провини здебільшого у мами. Звичайно, це дієва маніпуляція, я інколи панікую або просто злюсь. До того ж постійні театральні падіння на землю мене дуже виснажують, бо треба встигнути притримати його голову. Тому я вирішила порадитись із деякими психологами, щоб вибудувати якусь модель поведінки так, аби й дитина залишила власне Я, і в той самий час зрозуміла, що він не бос, і його Я не єдине в цьому світі.
Як пережити дитячі істерики
Не люблю поради і сприймаю лише ідеї, які мені дозволяють зробити власні висновки. Тому, щоб залишити емоції на стороні і перейти до суті, ось перелік деяких ідей, правил поведінки, аби вижити, та ще й якось виховувати маніпулятора із сильним характером:
Це не алгоритм, бо діти не машини, а батьки не святі.
Отже:
1. Криза роздратування
Криза роздратування (крик, падіння, биття головою) – це не завжди ознака хвороби, тож не потрібно відразу панікувати. Дитина, яка ще не вміє говорити, в такий спосіб виражає власне незадоволення або незгоду.
2. Негативні емоції – це нормально
Бажання сказати Ні теж є природнім. Дитина має навчитись справлятись із власними емоціями. Тому, якщо малюк впадає в істерику, коли йому кажуть “заходимо додому” і показово падає на землю потрібно:
- а) зробити так аби він не наніс собі сильної шкоди;
- б) залиши його на землі і дозволити плакати;
- в) розмовляти з ним, вербалізувати його емоції “я знаю, що ти злий, що ти не хочеш додому, але треба йти, бо нам вже час і тд.”, “підводься і мама тебе візьме на руки”. Себто, зачекати і дати заспокоїтись, присісти, щоб не говорити згори.
- г) Зачекати поки встане саме і тоді обійняти, пожаліти і взяти на руки. Деякі психологи кажуть, що постійне намагання батьків відволікти дитину чимось на кшталт телефону чи планшету, аби зупинити цей напад істерики, призводить до того, що діти не вчаться справлятись із власними емоціями. Плюс дитина має знати, що істерики чи театральні постанови нічого не вирішують.
- ґ) Не потрібно давати те, що дитина хоче, як тільки вона починає репетувати.
3. Спокій та рівновага
Головне – зберігати спокій і рівновагу (легко сказати, але цьому потрібно постійно вчитись). Не кричати, не бити.
4. Говорити “НІ”, дуже чітко
дуже чітке “Ні”, змінюючи тон на суворий, але не переходячи на крик. Інколи варто відвести дитину за руку від, на приклад, шухляди чи смітника, щоб вона зрозуміла, про що йдеться.
5. Психологічний мур
Дитині потрібен психологічний мур. Таким муром має стати Ні і в тоні, і по своїй суті. Якщо мур можна посунути, дитина про це відразу дізнається і буде цим користуватись.
6. Тривалість істерики vs витривалість батьків
Дитячі істерики можуть тривати доволі довго, і 10, і 20 хвилин, тому без терпіння тут ніяк. Головне – це весь час розмовляти з дитиною спокійно, а потім, як криза мине, обійняти і пожаліти. З часом випадки істерик закінчаться, коли дитина зрозуміє, що Ні – це Ні, і навчиться краще контролювати власні емоції.
7. Скільки разів сказати “НІ”
Перелік “Ні” не має бути абсурдним чи безпідставним: інколи краще заблокувати шафу спеціальними блокераторами, ніж проводити години, повторюючи “ні, не можна”. Також варто пам’ятати, що у цьому віці дитині потрібні експерименти: що буде, якщо стукнути дерев’яною ложкою об стіл, або зарити машинку в муку, або розлити трохи води із пляшечки і розмазати тощо. Дитина розвиває свої знання про цей світ. Тому “Ні” не повинні стосуватись того, що просто дратує батьків.
8. Якісне використання часу
Щодня проводити певний час, якісний час, із дитиною віч-на-віч, без телевізора, без телефонів, граючись і розмовляючи саме із нею є важливим елементом у порозумінні матері чи тата з дитиною.
9. Якщо дитина зі злості жбурляє речі
І таке теж напавно трапляється, і не раз. Спробуйте подивитись в очі і сказати, що “це не прийнятно, так не робиться. Ти злий, але кидати речі не можна, бо можеш щось зламати, або зробити комусь боляче.” Кажуть, що інколи це діє…
10. Час та вільний простір для малюка
Дитина повинна мати час і вільний простір на виплеск власної енергії: бігати, грати в м’яча тощо. Це фундаментально.
11. Вербалізація емоцій
Намагайтеся вербалізувати дитячі емоції: “мама тебе розуміє, ти змучений/злий”, тощо. Це допоможе дитині з часом навчитись відрізняти власні психологічні стани. Пропонувати альтернативне заняття, якщо дитина просто занудилась.
12. Дитина – це особистість
Кожна дитина – це особистість, яку потрібно поважати. Всі діти різні. Не потрібно намагатись зліпити із власної дитини, прототип когось, кого ми уявили. Тож найголовніше – прийняти дитину такою, якою вона є.
13. Реакція оточення на виховання Вашої дитини
Не реагувати на реакцію оточуючих, а продовжувати власну лінію виховання, навіть якщо пів супермаркета людей, торочить “бідна дитинка, плаче на підлозі”. Не потрібно говорити “як тобі не соромно падати/плакати на людях”, бо тут проблема в мамі, якій соромно, але цю проблему мама має вирішити сама, уявляючи, що навколо неї безкраї лани, а не перехожі.
Перелік цих ідей та моделей поведінки мені зараз дуже допомагає не впасти в паніку, хоча я інколи відчуваю власне безсилля.
Проте, я собі нагадую, що стійкість зараз призведе до того, що з часом театральних виступів поменшає. Тож, якщо у Вас росте незалежний маніпулятор – Ви не одні, це нормально, і з цим треба працювати, зростаючи в терпінні. 🙂
