Як часто ми кричимо бо дитина просто вивела із себе, а ми не залізні? Чи пам’ятаємо ми взагалі про примирення?
Крик і нерви – це те, що трапляється із усіма. Головне, щоб це було скоріше винятком ніж правилом. Але що робити саме після вибуху емоцій та роздратованості? Видихнути і зробити вигляд, що нічого не сталось? Головне – це ніколи не забувати про необхдність примирення.
Дорослі тут саме ми
Італійськи психотерапевти й психоаналітики підкреслюють, що перше, про що повинні нагадувати собі батьки, це те, що діти це істоти з мінімальним досвідом.
Це означає, що вони а) не вміють вирішувати конфлікти, ба, більше того, часто-густо вони навіть не в стані назвати власні емоції; б) діти часто не в стані побудувати причинно наслідкові зв’язки, себто не розуміють причин нашого роздратування, якщо ми чітко їх не проговоримо; в) дітям властиво абсолютизувати.
Останнє, власне, найпроблемніше. Для дітей поняття «поганий», «злий», «бридкий», «несправедливий» часто виглядають як синоніми. А коли щось є гарним чи приємним, для них воно стає найгарнішим і найприємнішим. Тож виходить, що коли ми на них сваримось, чи караємо їх, вони відчувають себе найнепотрібнішими у світі й абсолютно і назавжди нелюбимими, а нас сприймають в той момент як найзліших й найнесправедливіших істот…
Мораль цієї теорії не полягає в тому, аби ніколи не карати. Йдеться про інше. А саме: а) покарання завжди має бути справедливим; б) стосуватись конкретного неправильного вчинка; в) покарання має бути чітко окресленим і причинно-наслідковий зв’язок має бути поясненим. Іншими словами, варіант «він/вона і так розуміє» взагалі не підходить! (Покарання не може бути тілесним! Це і так зрозуміло. Йдеться просто про певні обмеження).
Батькам просто варто пам’ятати про цю дитячу схильність до абсолютизації, бо це допомагає зрозуміти різкі чи навіть істеричні дитячі реакції, які часто-густо є проявом відчаю. Тому, коли вони щось не отримують, то відчувають, що не отримають це взагалі, ніколи у житті. І тому це викликає у них такі сильні емоції.
Саме тому взагалі немає ніякого сенсу кричати або карати за реакцію (за істерику, крик), бо дитина просто ще більше відчує себе непотрібною й нелюбимою, а людину, яка його карає, ще більш поганою, ба, найгіршою.
Але карати потрібно…?
Знаю, це вже давно не популярна думка. Але довзольте пояснити, чому особисто дотримуюсь цієї ще не зовсім забутої теорії, яку таки підтримує немала кількість педагогів і психологів. Все просто: діти не повинні рости у вседозволеності, бо вона не є синонімом любові. Вседозволеність – це безвідповідальність. Дітям потрібні обмеження, ліміти, кордони. Адже це дозволить їм вирости! Себто:
а) навчитись поважати інших;
б) мирно співіснувати в суспільстві. «Хочу» – це недостатній аргумент. І це потрібно дитині донести, адже в майбутньому мирне й ефективне співіснування з іншими передбачає вміння відмовлятись від власних забаганок, вміння контролювати власні емоції та примхи;
в) ліміти дозволяють відчути цінність й важливість авторитету.
В протилежному ж випадку ми виховуємо егоїстичну, безвідповідальну особистість, нездатну поважати інших й жити за правилами (законами), потрібними для мирного й ефективного функціонування суспільства. Завдання батьків – любити дитину й підготувати її до майбутнього самостійного відповідального життя, а не до гедоністичного, егоїстичного нещасливого існування на безлюдному острові.
Саме тому головна мета покарання або помірно підвищеного тону (коли не діють прості пояснення) – це донести до дитини, що заради власного добробуту й добробуту інших потрібно поводитись певним, а не іншим чином.
Потрібно пояснювати
1. Коли бачимо, що дитина зрозуміла в чому, як-то кажуть, проблема, тему варто закрити взагилі. Не треба кожні 10 хвилин нагадувати, а просто дати шанс виправитись і йти далі.
2. Не використовувати систему «заохочень і покарань» (це важко..). Дитина повинна навчитись робити добро й внутрішньо насолоджуватись результатами того, що робить. Те саме і з помилками. Якщо йдеться лише про покарання, то навряд дитина зрозуміє, що таке відповідальність. Треба вміти пояснювати наслідки тих чи інших вчинків («будеш битись, з тобою просто не будуть гратись» тощо). У більшості випадків достатньо обмежитись яскравим, чітким, реалістичним поясненням наслідків.
3. Чітко проговорити, що «ти – добрий, хороший» і лише цей конкретний твій вчинок є поганим, але не ти. Пояснити, що караєте чітко за конкретний вчинок, що як тільки дитина виправить поведінку, то все знову стане на свої місця.
4. Не вигадувати абсолютних безлімітних покарань, типу “ти ніколи в житті не будеш дивитись мультики”. По-перше, ви самі їх не дотримаєтесь. По-друге, це нечесно й неефективно. Покарання стосується певного обмеженого конкретного вчинку, а тому має бути чітко окресленим (“тиждень без морозива” звучить якось більш зрозуміло).
Примирення
1. Як тільки Ви запевнились, що дитина зрозуміла інформацію, яку ми хотіли їй донести, треба закрити інцидент. «Я знаю, що ти не хотів, то більше так не роби», «Я знаю, що ти хороший, то наступного разу не бий свого друга, адже ти знаєш тепер, що це не добре» тощо.
2. Не шантажуйте, не тисніть, не переслідуйте моралями, не бийте і не принижуйте. Просто відпустіть вже закриту ситуацію, перегорніть сторінку. Це дозволить уникнути капризів й істерик.
3. Запропонуйте обійнятись, і зробити разом щось цікаве, щось інше, те, що дозволить усім сторонам конфлікту відволіктись і отримати вже нові позитивні емоції. «Слухай, а гайда вип’ємо какао», «Зробімо разом печиво у формі машин/зірочок» тощо.
4. Ніколи не карайти за емоції. Вони не бувають неправильними. Треба вміти прийняти емоції дитини і ніколи не недооцінювати те, що вона відчуває.
Вийти із замкненого кола…
Розбийте замкнене коло «поганий вчинок, крик, покарання, істерика, крик батьків, ще більше покарання, ще більша історика» і так до абсурду.
а) Інколи треба просто самим вийти із кімнати і видохнути, або відправити дитину до її кімнати і сказати чітко й з упевненістю, що ви продовжите з нею розмову лише тоді, коли вона заспокоїться, опанує себе і зможе говорити.
Часом достатньо просто обійняти, якщо дитина не відштовхує. Адже буває, що вона просто не в стані вербалізувати власні емоції і відчуває себе покинутою й незрозумілою. Обійми – це перше, що варто спробувати, пересиливши себе.
б) Скажіть дитині, що Ви її любите, і що вона може сама заспокоїтись. Сказати, що він/вона зовсім не погані, що ми його/її завжди будемо любити і єдине, що ми хочемо це адекватної поведінки й поваги, щоб він/вона більше не повторювали той вчинок. Сказати, що ми знаємо, що дитина у змозі більше не чинити погано.
І ще: ніколи не принижуйте, не виливайте гнів. Краще вийти самим, або відправити дитину до її кімнати.
Ми, дорослі, можемо вимагати від дітей певної поведінки, але не якісь конкретні емоції. Себто немає сенсу сварити за ревнощі чи заздрість, але є сенс сварити за бійку, причиною якої стали ревнощі чи заздрість.
Залишити відповідь