«Українці переходять на українську». Для багатьох націй подібне твердження прозвучить, як мінімум, незрозуміло. Ба, більше того, вони точно не побачать у цьому жодного епохального зрушення, не оцінять. Проте для України саме цей процес є одним з визначальних факторів, котрий може змінити майбутнє багатьох поколінь.
Я спілкуюсь із дітьми виключно українською, не зважаючи на те, що походжу із русифікованої родини. Чому кажу «русифікованої»? З цим все просто. Дідусь і бабуся по татовій лінії українці з Запоріжжя. Між собою завжди говорили українською з елементами типового східного суржика (шухляда, шведка тощо). А от тато вже російськомовний. Недивно, адже в його школі викладали точно не українською. Мама походить з Білорусі, перейшла на російську фактично в університеті, бо тих, які говорили білоруською цькували, та й викладання відбувалось російською.
Чому ж я «раптом» вирішила відмовитись від фактично першої «рідної» (нав’язано рідної мови)?
1. Переїзд закордон
Лише, коли стикаєшся з чимось/кимось дійсно іншим, по-справжньому ставиш собі питання «А хто я»? В якийсь момент мені просто набридло пояснювати італійцям, чому я говорю російською, хоча я й українка. Аргумент «так склалось історично» багатьох не переконував, вони щиро не розуміли, чому не можна спілкуватись мовою власної держави, адже союз вже давно розвалився (логічно, нє?).
До того ж є й ті (а таких в Італії і зараз немало), які не сильно відрізняють «пост-радянські» держави одна від одної. Тож «російськомовність» українців для них є ще одним підтвердженням, що ми «там всі» один народ. Це все допомогло зрозуміти, що я вільна людина, й повернення історичної справедливості – це завдання не тільки для інститутів влади, але й для мене, для кожного громадянина.
2. Майдан і війна
На цьому взагалі можна ставити крапку, бо що ще додати? Тему мови було використано для початку однієї з найбільш нахабних й кривавих маніпуляцій початку 21 століття. Якщо мова так діє, то вона точно не просто набір слів. Мова – це питання ідентичності, але й вибору.
3. Бажання виправити історичну несправедливість
В період 2013/2014 важко було знаходитись закордоном, відчуваючи власне безсилля, неможливість фізично долучитись до всіх тих процесів, які відбувались в Україні. Тоді залишалось лише молитись і пояснювати друзям і професорам, що відбувається в Україні насправді, всупереч російській пропаганді в італійських медіа. Але цього було замало. Не покидало відчуття, що треба робити щось більше. Правда, потім таки народилось якесь додаткове розуміння Євангельської істини про вірність у малих речах. Інколи, чи-то майже завжди, найбільше, що ми можемо зробити для суспільства, це змінити себе й впливати на власне, навіть найближче, середовище.
Виправлення історичної несправедливості – це ніщо інше, як просто повернення правди про себе. Потрібно знову стати собою, тими, ким нам довго заважали бути.
4. Бажання, щоб моя дитина не ототожнювала себе з кимось чи чимось, що немає до неї жодного відношення
Я громадянка України, з намішаним україно-білорусько-польським корінням. Старший син народився в Італії, молодша донька – вже в Німеччині. Тож з чим і ким себе мають ототожнювати мої діти? До чого у цій нашій історії російська мова чи культура РФ? Та, власне, взагалі ні до чого. Тому українська, італійська й німецька мови, а згодом й англійська. Якісна музика, багато літератури вище перерахованими мовами. І вуаля – діти щеплені на все життя відразу від декількох невиліковних хвороб: імперіалізм, шовінізм, ксенофобія, історична дурість. Остання, власне, часто виникає як результат незнання й не бажання зрозуміти власне походження й поважати власне громадянство (яке, до речі, не залежить від національності).
5. Небажання, щоб мої діти стали жертвами пропаганди вже за 10 років
Споглядаючи за маразмом і силою рос. пропаганди в питаннях мови й історії загалом, я розуміла, що не хочу, аби мої діти ставали жертвами цієї невмирущої машини з десятиліттями стажу у власній сфері. Треба позбавити дітей зайвих сумнівів стосовно власної ідентичності. Треба врятувати їх, хоча б частково, від нео-пост-«правди». Для цього, власне, як перший крок, потрібно чесно виховувати їх у рідній і спокійнійкультурі. Мова – це не просто знаки. І це скажуть всі лінгвісти. Мова – це культура, менталітет, образ мислення. Українські діти, для яких російська є просто однією з іноземних мов, ніколи не відчують глибинного впливу маніпуляцій рос. пропаганди, адже для них це буде, перш за все, просто ще однією історією із закордону, чиєюсь думкою, яка, власне, має статус виключно суб’єктивної думки. Коли російська мова є іноземною, то автоматично ні про яке ототожнення з їхніми імперіалістичними тезами не може бути й мови.
Наше суспільство сформувало для дітей ціле неоране поле для сумнівів стосовно різних аспектів власної ідентичності. Саме тому, як на мене, це відповідальність батьків, зменшити розмір цього поля, проклавши надійні, тверді стежини від одного краю до іншого, або, там де це можливо, навіть в обхід.
